Чому солдати сумують за війною?

Таке поняття як посттравматичний синдром здавна відоме лікарям і психологам. Про цей недуг частіше згадують, коли йдеться про людей, які зазнали тяжких психологічних травм, беручи участь у військових діях. Справді, майже будь-який аспект життя на війні несе в собі тяжке психологічне навантаження, постійно тримає в напруженні нерви. Особливо це дається в знаки на перших порах: ти зіскакуєш з ватажника на перериту траншеями землю, яку треба боронити ціною життя та смерті, і з цієї самої секунди ніщо тобі не гарантовано: ані спокій, ані безпека. Кожний гуркіт з ворожої сторони може означати твій кінець. Один непевний крок – і твоє молоде життя назавжди обривається одним пострілом снайпера з «зеленки», який навіть і обличчя твого не запам’ятає. Людина на війні озирається і не знає, який з цих нескінченних, схожих один на одного, днів стане останнім – «кістлява» може завітати коли завгодно і де завгодно.

Так ця постійна психологічна напруга поступово і невмолимо виснажує людську психіку, і алкоголь, компанія побратимів чи нехитрі розваги в бліндажах не надто допомагають. Поступово цей вантаж на душі накопичується і часто приводить до трагедій – до різанини, психозів, військових злочинів.  До всього цього додається і той фактор, що війна майже неминуче поглинає людину, мов бруд, з якого солдат намагається вибратися, але чим більше копається в ньому, тим більше паскудиться. Насилля, агресія, жорстокість, часто зневажливе ставлення до солдата з боку командування та мирного населення, необхідність вбивати і виживати поступово нищить людську душу, душить все краще і світле в ній. Мирна інтелігентна людина, яка пройшла війну, згодом зазирає в себе і зізнається собі, що частинка її душі померла, принесена в жертву на вівтар безумства і носить тепер тяжкий карб. Проблему людини, яка залишила війну позаду, але продовжує в собі носити цей хрест в подальшому мирному житті, чудово розкривав Ремарк у своїх творах.

«Втрачені покоління»

Посттравматичний синдром давно став супутником людей в камуфляжі. Після Першої світової, коли такі симптоми сучасної тотальної війни як контузія чи та ж бойова психічна травма стали притчею во язицех, проводилися і перші серйозні дослідження впливу війни на душу людини. Чому війна травмує психіку, чому ламає душу солдатові, чому призводить до таких трагічних психологічних наслідків? Старі кадри медичних фільмів 1920-х років демонструють крайні прояви посттравматичних розладів у колишніх солдат Першої світової: важкі нервові тики, від яких тіло пацієнта здригається, наче в конвульсіях, чи божевільний страх перед речами, що нагадують про війну: елементи військової форми, зброї. Внутрішній світ людини ще на війні бореться з цими зовнішніми страхіттями, намагається абстрагуватися, захиститися. Так, відомим симптомом бойової психологічної травми стало явище «погляду за дві тисячі ярдів», при якому боєць, шокований адреналіновим вибухом під час активного бою чи обстрілу, просто невільно абстрагується від реальності і дивиться пустим відчуженим поглядом кудись у простір. Це – приклади того, як спрацьовує захисний механізм людської психіки там, де напруження виходить за всі межі.

Разом з цим різноманітність клінічної картини різних випадків посттравматичного синдрому дуже заплутує психотерапевтів, які намагаються допомогти солдатам звільнитися від тягаря на душі і повернутися до мирного життя. Суворо кажучи, науковцям і лікарям до кінця і не зрозуміло поки, як саме війна калічить психіку, як можна запустити зворотній процес в душі солдата. Не надто зрозуміла й відповідь на просте і водночас дуже складне питання – чому дуже солдати та офіцери, які пройшли крізь пекло окопів та кривавих сутичок, часто все життя сумують за війною?

Це явище спостерігається по всьому світу і на будь-якій війні сьогодення і минулого. Зазвичай це ставить суспільство у ступор – чому криваві жахи сучасної війни так глибоко западають у душу багатьох ветеранів? Чому колишні військові проникаються любов’ю до своєї старої форми, дістають її іноді з запиленої шафи й подовгу передивляються свої фотографії з окопів? Приклад міжнародних найманців, «солдатів фортуни», за багатьма з яких є по п’ять-шість війн, розповідає: той, хто добровільно поїхав на одну війну, відправиться і на другу, і третю – війна, наче наркотик, викликає звикання. Про це говорять усі – і американські морпіхи з Іраку і Афганістану, і курдські “пешмерга”, і українські солдати з російсько-української війни. Багато хто з них не може це пояснити, але сумують за військовою службою, хоч не бачили там нічого, окрім страждань, нелюдяності і смерті.

Чому має місце таке явище? У вчених немає однозначної відповіді. Особисто я сам, спираючись на тривалі спостереження за поведінкою та мисленням українських солдат і офіцерів на Донбасі та на власний досвід, схиляюсь до того, що психологічне звикання до війни має не стільки психофізіологічну природу, скільки є зворотньою стороною соціальної еволюції, яке суспільство пройшло з первісних часів.

Поклик пращурів

Що є війна? На мою думку, з якою б погодився Томас Гоббс, війна є ні чим іншим, як проявом притаманної людині первісної агресії. На світанку історії людство, нечисленне, слабке, беззахисне, поступово відокремилось від тваринного світу та вступило в боротьбу за виживання і процвітання під сонцем. Невблаганний природній відбір вчив новий вид розумних приматів жорстокості, агресії, конкурентності. Природа готувала первісну людину до короткого життя, повного боротьби, небезпеки, насилля та тяжкої праці. Вся ця агресія, розум, воля, що допомогли людині згодом стати домінантним біологічним видом на планеті, були закладені в нас рукою еволюції ще з початку початків. Небезпечне полювання в первісних лісах, боротьба проти диких звірів майже голими руками, хвороби, криваві різанини між родами і племенами за територію та ресурси – в житті кам’яного віку не було місця гуманності і комфорту. Фундамент появлення людини на Землі був складений з необхідності бути сильним, агресивним, жорстоким, чи втратити своє місце під сонцем і зникнути назавжди. Тому агресія та пристосованість до небезпек дикунства назавжди стали частиною генетичного коду Homo Sapiens.

50-60 тисяч років соціальної еволюції Людини Розумної зробили свою справу – її результатами стала сучасна цивілізація на Землі, яку можна у всьому різноманітті спостерігати за вікном. Зараз ми живемо так комфортно, сито, безпечно, так легко, як не жило жодне з поколінь населення планети, і наші діти будуть жити іще краще – глобальний прогрес продовжується.

Десятки тисяч років розвитку людської цивілізації утворили прірву між первісним кроманьйонцем та сучасною пересічною людиною. І якщо в стародавні часи (та й пізніше) фактично кожна людина без винятку була постійно під загрозою загибелі, то сьогодні більшість із нас природно звикла до спокійного комфортного життя, по-іншому вже працює і психологічний апарат.

Але, як казали в легендарній комп’ютерній грі, – «війна не змінюється». Війна продовжує крокувати разом з людством в його розвитку, і по сьогодні не втрачає своєї ролі. Агресивна природа первісного примата, що бореться за домінування над іншими, бере своє – і війни продовжуються, але в них беруть участь уже не кроманьйонці зі скривавленими списами, а сучасні люди, зі своїм досвідом життя в сучасному суспільстві ХХІ століття.

І війна, якою б високотехнологічною вона не була, завжди пробуджує в людях ті самі первісні пристрасті та інстинкти, поступово забуті більшістю мирних жителів. В твої руки потрапляє зброя, ти стаєш сам на сам із ворогом, і шляху назад в тебе немає – вбивай, або вб’ють тебе. У бойових умовах зір, слух, інтуїція загострюються, адреналін кипить, вироблюється маскулинна агресія, схильність до превентивної жорстокості. Недарма виникають і братні, дуже близькі та довірливі стосунки з побратимами, бо тепер – це твоя зграя, твоє плем’я, найближчі люди, від яких ти взаємно залежиш. Війна – це місце, де психіка, фізичний стан людини зазнають тих самих випробувань, до яких нас як біологічний вид готувала матінка-природа на світанку творіння людини.

Тому не буде великим перебільшенням сказати, що війна перекреслює десятки тисяч років культурної, соціальної еволюції людини, повертаючи її зі штучно створеного комфортного середовища в природне і дискомфортне. Навіть сам організм на біологічному рівні перекроює свою роботу – змінюється біохімія. І неважливо, що тримає в руках воїн з виду Homo Sapiens – кам’яну сокиру чи АК-74, звіряча різанина за законом джунглів має місце на будь-якій війні.

Героїнова пристрасть

Перекреслити 50 тисяч років еволюції людини війною можна, а ось зворотній процес проходить вже набагато складніше. Тому й недивно, що часто солдати після війни жахаються мирного життя, не можуть знайти своє місце в ньому, перестають розумітися з родичами, друзями, сумують за побратимами з передової. Адже навіть на рівні хімічних процесів в організмі солдат змінився, і тепер йому буде дуже складно заново для себе пройти шлях інтеграції в сучасне суспільство ХХІ століття.

Мабуть, десь такими ж очима дивилася б на наш тихий світ і первісна людина, яка звикла жити між іклами звіра та списом ворога в холоді і голоді печери.

Дуже часто можна почути думку про те, що війна є надзвичайно наркотизуючою річчю та викликає психологічне звикання. При чому вона діє на людину подібно героїну, який, як відомо, з часом вживання вбудовується в хімічні процеси організму і тим самим робить себе незамінним для хоч якогось продовження життєдіяльності наркомана. Схожим чином на людину діє і війна – умовно кажучи, в малих дозах вона спочатку викликає піднесення сил на тлі пробудження первісних інстинктів, потім поступово викликає звикання. Людина мучиться від посттравматичного синдрому, сумує, втрачає зв’язок з мирним життям, не може позбавитися гіркого тягаря на душі, що душить її вночі. Не дивно, що справжні ветерани Другої світової дуже не любили згадувати про війну і ховали від усіх свої нагороди. Розставання з мучителем є болючим, але якщо людина не повертається до мирного життя, не знаходить спокою у вдячності суспільства, в нових справах, в любові з боку родини – військовий наркотик неминуче зводить людину в могилу. Так чи інакше – або через дурну кулю на новій війні, або через алкоголь,  божевілля чи петлю.

Тому на тлі того, як значна кількість ветеранів АТО повертаються додому, багато хто з них потребує допомоги не просто з боку спеціалістів, а суспільства в цілому. Треба просто допомогти воїнам знову повернутися до психологічно комфортного життя, показати їм, що вони потрібні в мирі, інтегрувати їх до розмаїття буденних справ, допомогти знову подолати прірву, яка пролягає між людиною первісного ладу та сучасністю. І це – справжнє завдання для всіх нас.

Escuela Militar

1352 всього переглядів: 1 переглядів сьогодні
(Visited 236 times, 1 visits today)

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *