Експансія хрестом і рясою. Московський патріархат і національна безпека України.

Збігнєв Бжезинський, легенда американської політологічної думки, одного разу вельми резонно зауважив: якщо більше 20% релігійного життя в країні контролюється центром ззовні, то ні про яку реальну незалежність і суверенітет цієї держави не може бути й мови. Релігія і в сучасному суспільстві відіграє дуже важливу роль, навіть в найменш релігійних країнах виступаючи символічним хранителем національної традиції і одним з ознак ідентичності.

В той же час  левова частка релігійної мережі православ’я в Україні, більше 50%, знаходиться в руках Російської православної церкви через  її філію в нашій країні – Українську православну церкву Московського Патріархату.

У дні здобуття незалежності в релігійному житті України склалася дещо парадоксальна ситуація. Московська церква офіційно домінує в нашій країні ще з 1686 року, коли самостійний Київський патріархат, колиска і центр православ’я на Русі з самого хрещення киян у 988 р., в результаті клерикальних інтриг з Константинополем був приєднаний до Москви в якості автономної, але підпорядкованої, другорядної частини. Де-факто Київський патріархат, біля витоків якого стояв князь Володимир, був скасований, а московська РПЦ з тих пір і понині заявляє про себе як про центр східного православ’я, найбільшу  серед канонічних православних церков світу. Так, Москва через свою філію – УПЦ (МП) контролює три головні національні святині українського народу: Києво-Печерську, Почаївську та Святогорську лаври. Російська православна церква, відповідно контролює і широку мережу монастирів, обителей, церков в Україні, головним чином на півдні і сході, а також і основну частину фінансових потоків, пов’язаних з діяльністю православної церкви в нашій країні.

В кінці 1980-х – початку 1990-х років, коли назрівала ідея здобуття Україною повної незалежності від СРСР, закономірно народилася і тенденція до утворення власної автокефальної української православної церкви. У 1992 році нарешті тодішній предстоятель Української екзархату РПЦ Філарет (уродженець Донбасу) проголосив утворення незалежної від Москви автокефальної Української Православної Церкви, прямої спадкоємиці Київського патріархату Древньої Русі. Логічну парадигму “незалежна держава – незалежна церква” підтримала значна частина парафіян, а також керівництво країни, зокрема президент Л. Кравчук. РПЦ надзвичайно бурхливо відреагувала на таку загрозу втрати своїх “активів” в Україні: собор самостійної української церкви був оголошений “розкольницьким” і нелегітимним, а Філарет – проклятий, відлучений від церкви й покараний довічною анафемою. Воно і цілком зрозуміло, адже без більш ніж 11 тис. українських парафій РПЦ позбавляється не тільки значної частини доходів, але і втрачає статус найбільшої і найвпливовішої помісної православної церкви.

Проблема ця не є вирішеною досі – УПЦ Київського патріархату залишається невизнаною з канонічної точки зору, а Московський патріархат і по сей день робить все можливе і неможливе, щоб утримати під своєю владою українське православ’я.

Всякому відомо, яку роль відіграє РПЦ в сучасній суспільно-політичному житті Росії. Російська православна церква в світської РФ практично зрослася з державним апаратом, в її руки в значній мірі віддані функції державної пропаганди, поширення реваншистських, ксенофобських настроїв, імперського та шовіністського світосприйняття серед населення РФ. Вище духовенство РПЦ в путінській Росії входить в число ідеологів концепції “русского мира”, яка передбачає повсюдне насадження “духовных скреп” православ’я, витриманого в дусі низькопоклонництва перед владою, відмови від вільнодумства і ліберального гуманізму як “чужих” російським людям “єресів”, а також абсолютну вторинність людини перед інтересами держави.

Простіше кажучи, в експансіоністської і реваншистській путінської Росії РПЦ на чолі з патріархом Кирилом Гундяєвим є одним з провідних інструментів влади Кремля як в самій РФ, так і в сфері її впливу на пострадянському просторі.

Чи варто дивуватися такої бурхливої ​​реакції Московського патріархату на спробу українського православ’я здобути незалежність від зовнішнього центру і повернутися до своїх древніх джерел?

Тим не менш, до цих пір українська філія РПЦ має вирішальний вплив на більшій частині території України – понад 20% віруючих належать до парафіям УПЦ (МП). Численні парафії сходу і півдня України – головні бастіони впливу Москви в духовно-релігійній сфері. І сучасні події, пов’язані з проєвропейською демократичною революцією в Україні та подальшої російської інтервенцією в Криму і на Донбасі, у всій красі продемонстрували, на чиєму боці стоїть українська філія РПЦ.

Ще в 2013 році, коли головним питанням на порядку денному було підписання угоди про Асоціацію з ЄС, престарілий київський намісник РПЦ митрополит Володимир разом з лідерами інших православних церков і релігійних конфесій підтримав проєвропейський курс України. Спільний меморандум проголошував те, що Україна була і є невід’ємною частиною європейської цивілізації, і що майбутнє нашого народу знаходиться в сім’ї вільних народів Європи. Втім, скоро митрополит Володимир помер, а кризовий для влади Москви над Україною час УПЦ (МП) очолив і нині перебуває в сані предстоятель Онуфрій, чия діяльність і риторика набула відверто проросійський характер. Починаючи з весни 2014 року, коли вихід України зі сфери впливу Москви став реальністю, механізм протидії з боку УПЦ (МП) був запущений в повну силу.

Ідеологія “русского мира” і категоричного неприйняття європейського шляху України практично в неприкритому вигляді є офіційною позицією московської церкви в нашій країні.

“Наш кризис начался с вопросов о евроинтеграции… Поэтому те законы, которые сегодня предлагает нам новый, европейский мир, для нас неприемлемы….Европа показывает нам уже конкретный пример жизни без Христа. Там не обращают внимание на заповеди Господа, на Его запреты. Наоборот, там все более поощряется вседозволенность, согласно которой жизнь освящается не законом Божьим, а желаниями человеческими. Мы не можем содействовать и присоединяться к этому миру. Мы должны держать единство с теми людьми, которые хранят Божественный закон”, – так пояснює владика Онуфрій неприйняття московською церквою прагнення України до виходу зі сфери впливу Росії на користь європейського прогресу. В ідеологічній системі координат, яка проповідується пастві УПЦ (МП) по всій Україні тільки Москва і тільки її офіційна церква володіє монополією на “духовність”, на противагу “розпусті”, “царству содомії, абортів, евтаназії та гріха” Європи. У проповідях місцевої філії РПЦ війна на Донбасі іменується “братовбивчих громадянським конфліктом”, окупаційні війська РФ в Україні – “православним ополченням”, практично неприховано проповідується вікова роль України як частини “Великої Росії” . Розпалювання міжконфесійної та міжнаціональної ворожнечі, категоричне агресивне неприйняття автокефалії української церкви в будь-якому вигляді також не є рідкістю. І ця пропагандистська діяльність спрямована на мільйони українських громадян, які становлять прихід УПЦ (МП). Не дивно, що Онуфрій і багато хто з його єпископів відзначені вищими нагородами від московського патріарха Кирила (Гундяєва), відомого не тільки своєю близькістю до Володимира Путіна, але і зв’язками з кримінальним світом і російськими спецслужбами.

І якби ж то підривна діяльність промосковської церкви в Україні обмежувалася тільки лише словами. У практичній площині діяльність УПЦ (МП), особливо на сході України і в Криму, не можна назвати ніяк інакше, окрім як прямим колабораціонізмом з окупаційними військами і адміністрацією РФ.

На місцях священики московського патріархату закликають громадян саботувати мобілізацію Збройних Сил для організації відсічі російському вторгненню в Україні. УПЦ (МП) наполегливо ухиляється від допомоги армії і в окремих випадках (як, наприклад, з подачі митрополита Очаківського та Миколаївського) навіть прямо забороняє священикам сповідувати і причащати віруючих українських солдат, відспівувати загиблих, поширює антиукраїнські настрої серед прихожан на Донбасі, підігріває створення образу українського воїна як “ворога”, “безбожника”, “уніата”, “бандерівця”, “нацика”. В українській армії, яка бореться на сході проти сил РФ, ви не зустрінете капелана, що належить московській церкві, в той час як інші конфесії збирають допомогу армії і переселенцям на мільйони гривень. Кримська єпархія УПЦ під час вторгнення в березні 2014 року відразу ж перейшла на бік окупанта і моментально вбудувалася в системний адміністративний апарат російської влади на півострові.

Дуже часто церковний колабораціонізм і підривна антиукраїнська діяльність УПЦ (МП) в Україні приймає абсолютно дикі форми. “По ту сторону” лінії розмежування на Донбасі дуже багато представників духовенства стали “польовими священиками” в штаті проросійських незаконних збройних формувань, благословляючи бойовиків на війну проти України. І за прикладом не варто йти далеко – нерідко в темі колабораціонізму УПЦ на Донбасі прослизає назва одного з найбільших монастирів східної України – Свято-Успенського Миколо-Василівського монастиря, розташованого в с. Микільське Волноваського району Донецької області.

Цей монастир, а точніше комплекс з двох обителей – жіночої та чоловічої, був заснований в 1998 році ні ким іншим, як схиархімандритом РПЦ Зосимою, духівником Віктора Януковича, який супроводжував того в його шляху від губернаторства до поста прем’єр-міністра. Зважаючи на значимість, цей актив РПЦ на Донбасі користувався особливою увагою Москви. Саме сюди завітав з візитом патріарх Кирило в 2009 році під час візиту в Україну. Згодом ця обитель, вибудувана копією Успенського собору в московському Кремлі, за словами багатьох, стала одним з центрів поширення сепаратистських настроїв на Донбасі.

“…Строго держитесь Русской Православной Церкви и Святейшего Патриарха Московского и Всея Руси. В случае отхода Украины от Москвы, какая бы ни была автокефалия, — беззаконная или «законная», — автоматически прерывать связь с Митрополитом Киевским… Твердо стоять за каноны Русской Православной Церкви. В случае отпадения от единства Русской Православной Церкви…Молю Бога и надеюсь, что Святейший Патриарх Московский не откажет и примет под свой омофор. Если сие будет невозможно, то монастыри переходят под самостоятельное игуменское управление по подобию Валаамской обители начала ХХ столетия, находясь под видом светлых будущих времен единства Украины и России, которые, глубоко верю, неминуемо наступят, с чем и ухожу в жизнь вечную…”, – писав у своєму заповіті духівник Януковича отець Зосима. Його радикальні проросійські політичні погляди яскраво простежуються і в інших цитатах з його творів:

“Христос на Руси непобедим! Вся нечисть отойдет от Руси. Русь будет могучая. Держитесь только Москвы, а не Киева”. (Летопись 2002, 11.08 Воскресение)

“Дай, Господи, чтобы силы Киевской Руси проснулись, чтоб проснулась земля Русская, свергла бандеровцев-националистов и единым сердцем, едиными устами славила Господа”. (Летопись 2002, 14.08 Крещение Руси)

“Господи, дай дух мира вам в семьях, в Церкви Единой, во главе с Московским Патриархом. У нас в обществе – чтобы выбросили эти “незалежности” – наши внуки и дети, опомнились, соединили три народа в единый Русский народ, сохранили духовный потенциал – силу и могущество Православия”. (Летопись 2002, 22.04 Пасха).

Вражає ступінь роздратування одним вже тільки фактом існування незалежної України, яка нічим ніколи не докучала самітнику-монаху.

Зосима помер в 2002 році, але його справа продовжувала жити. Коли в 2013 році митрополит Володимир у співслужінні з іншими церквами заявив про свою підтримку європейського курсу України і про своє прагнення до утворення єдиної автокефальної церкви, Микільський монастир збунтувався. Ченці  і духовенство обителі підняли нечуваний бунт, обурившись єднанням свого київського місцеблюстителя з “розкольниками, єретиками, сектантами і нехристиянами”. У своїй заяві представники монастиря заявили про те, що послідовно відкидають “нав’язані” їм цінності “європейського цивілізаційного простору” і будують свою суспільне і державне життя “в нерозривному братерстві з російським і білоруським народом”. І це незважаючи на те, що київський архієрей УПЦ (МП) у зверненні до народу вказав, що проєвропейський вектор “не є і не може вважатися протиставленням України нашому історичному сусідові – Росії”. Відповіддю на цю примирну заяву стали прокльони і порівняння з біблійними Іудою і Сатаною.

“Законодавча відмова від християнської ідентичності європейських громадян, ювенальний кіднепінг на державному рівні, заборона головних християнських свят і дискримінація християн, войовнича пропаганда статевих збочень і розтління дітей – це не наш шлях!” – заявила громада монастиря. За повідомленнями, до бунту Микільського монастиря готова була приєднатися і знаменита Святогорська лавра, також повністю підконтрольна РПЦ.

Справді, важко очікувати іншої реакції від української філії РПЦ, коли протидія становленню реального суверенітету України і її європейського вибору стало державною політикою Росії і її інструменту ідеологічної експансії – православної церкви. Вгадайте, де, за повідомленнями ЗМІ, з’явився на короткий час Віктор Янукович 24 лютого 2014 року, відразу після своєї втечі з повсталого Києва? Правильно, в стінах Свято-Микільського монастиря під Волновахою.

Наступник Зосими, архімандрит Никон (в миру Олександр Дубляженко), за повідомленнями сепаратистських ЗМІ, у вересні 2014 року в Донецьку займався духовним повчанням і благословенням “поліції ДНР”, а в серпні 2015 року був затриманий українськими силовиками на КПП “Бугас” при спробі перетнути лінію розмежування. При затриманні у нього було вилучено посвідчення воєнізованого формування “Схід”. І це – тільки лише верхівка айсберга пособництва проросійським терористичним формуванням з боку церкви московського патріархату на Донбасі. Причому слід зауважити, що архімандрит Никон не мав права покинути обитель в с. Микільське без дозволу настоятеля і митрополії, і тим більше не міг благословляти бойовиків “ДНР” без згоди митрополита Іларіона. Тому в цій історії, можливо, слід колабораціонізму і пособництва тероризму сходить до найвищих санів УПЦ. Хто знає, скільки ще “точок” на карті фінансової імперії РПЦ в Україні служать опорними пунктами для російської інтервенції на Донбасі.

Таким чином, національна безпека України, повноцінна реалізація її суверенітету, досягнення реальної незалежності від Російської Федерації немислима і неможлива без створення автокефальної Української Православної Церкви, яка сконцентрує на собі всі духовне життя віруючої православної частини української нації, нівелює всі зовнішнє ідеологічне втручання в життя країни за допомогою хреста і ряси. В умовах, коли більше половини одиниць православної релігійної мережі України знаходяться в руках сусіднього агресивного і недружньої держави, коли монастирі і їх парафії є ​​осередками колабораціонізму, ні про яку національної безпеки не може бути й мови.

1089 всього переглядів: 2 переглядів сьогодні

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *